–озрослис¤ крони велетн≥в скрипучих,
ћ≥ж собою д≥л¤ть сон¤чн≥ дари,
ј на сам≥м дол≥, у п≥тьм≥ сл≥пуч≥й
“¤гне клен самотн≥й г≥лл¤ догори.
≥ зелене лист¤ втративши нагоду
ёними в≥дчути дотики тепла -
Ѕилось ≥ жовт≥ло, а коли зривалось -
“ихо прикривало трави, мов роса.
ћ≥с¤ць сонце зам≥нив десь у височин≥,
ƒень дов≥рив вс≥ д≥ла зор¤н≥й ночин≥.
Ќизько стелитьс¤ вона, ≥ торка щокою,
Ћюбо й н≥жно клена того - юного, тонкого.
Ѕуйн≥ крони гомон≥ли, лихо сперечались,
ј на сам≥м тих≥м дол≥ - клен ≥ н≥ч кохались.